2014-10-09 19:54:27
З давніх-давен на Русі свято шанували й оберігали родову пам’ять, суворо дотримувались прабатьківських заповітів. Пісні, думи, щедрівки, веснянки, вишивки, писанки, кераміка, архітектура, прикладне мистецтво, обряди, звичаї, традиції – все це сягає глибини тисячоліть.
Герби, гербовники, родоводи – старі, як Біблія, де рід Христа виводився від царя Давида, а рід Давида – від патріарха роду Авраама. Тому в народі нашому найбільше жаліли, здебільшого зневажливо, людину без роду-племені, власне, котра його, свого роду, не знає.
За 73 роки існування на нашій благословенній землі імперії зла виникла глибока прірва в житті нації, зумовлена планомірним і нещадним винищуванням національної еліти, найвідоміших верств народу, його мови, релігії, історії культури. Геноцид, етноцид кардинально змінили саму ментальність народу. Прагнучи зберегти своїх нащадків від очевидної загибелі, батьки не тільки не передавали дітям своїх родових заповітів, але й зрікалися свого роду-племені, рідної мови, навіть прізвища переробляли на російський лад.
Згідно з державною політикою денаціоналізації батьків знищували, дітей віддавали в дитбудинки. Сотні тисяч «дєтдомовців» ставали сліпим знаряддям в руках гнобителів. Хто з небагатьох зумів дізнатися правду про свій рід, своїх батьків, де й за що вони загинули, нерідко кардинально змінював свій погляд. Тому статус «дєтдомовця», безбатченка був пов’язаний із певними пільгами, навіть в якійсь мірі культивувався.
Згодом такими стали дошкільні заклади, а сусловсько-брежнівська система долала школи, спеціальні середні і вищі заклади. На багатьох попередніх переписах населення мільйон етнічних українців від смертельного переляку самі себе записували росіянами, або ж не заперечували на домагання переписувачів-москалів. Щоб ті нещасні, силоміць зденаціоналізовані українці своєю рідною, закладеною в генах, мовою не називали українську, а ту, якою волею долі змушені були десятиліттями розмовляти між людьми й удома.
Однак, аби дорожити мовою, честю роду – народу, треба свій рід знати. Епоха інформації викликала глобальне самовизначення народів, які себе нарешті усвідомили. Вона ж змушує окремих людей шукати наполегливо свого роду-племені. В Україні, зокрема Східній, цей процес поки що навіть не в зародку. Багато таких, що без найменших докорів сумління, знаючи про українське походження, хизуються своїм відступництвом, називаючи рідною чужу мову.
Щоби говорити про українську націю, український націоналізм, то насамперед потрібно заглянути в етнічний корінь нашої нації, яка формувалась тисячоліттями. Коротко цей історичний процес неможливо передати. Можна наголосити, що вже в наших аборигенів, які об’єднувалися в могутні племена і створювали державні формації, з яких виникла Велика Скіфія, Київська і Галицька Русь, Україна, був дух націоналізму. Це народ одного етнічного кореня, тільки змінювалися назви.
На превеликий жаль, поняття нації, українського народу, національної ідеї та націоналізму не всі люди правильно розуміють. Основною ознакою, що характеризує українську націю, є мова, яку вороги намагаються знищити. Нема мови – нема нації.
Отже, шукаймо свої корені! Адже вони є тими життєдайними джерелами нації, корені якої підрубували то колективізацією, то індустріалізацією дикі загарбники. Хотіли нас усіх безбатченками поробити, та невмирущий наш народ, благословенний Господом на справи величні відродження й оновлення занапащеної культури, історії, мови й пісні!
Тож залучаймо молодь до благородної й потрібної справи шукати свої корені, щоб вона не ставала перекотиполем, а трималася міцно свого роду – народу. А ще, на завершення, хочу повторити слова, недавно сказані п. Борисом Козловським (журналіст В. З.). Вони завжди доречні: «Якщо у Вашій родині є люди похилого віку – батьки, дідусі – не полінуйтеся занотовувати їхні спогади. І про війну, і про національно-визвольну боротьбу, працю, навчання, кохання, про те, що можна означити одним словом – життя… І нехай цей сімейний літопис передається з покоління у покоління».
Не слід відкладати на потім зустрічі з добрими і цікавими людьми поважного віку, як кажуть кіношники, з «уходящей натурой». Даремно думаємо, що спогади, мемуари – це прерогатива письменників, людей, відомих у «широких колах». Кожне прожите життя може бути цікавим для нащадків, як маленька частинка великої історії.
Ольга ШВЕД.
джерело: Нафтовик Борислава