Юрій Федчук: Театр –це мій вчитель, кат, любов…

– Коли і як ти потрапив до Дрогобича й чому саме сюди?

– Дрогобич якось увірвався. Він  прийшов, як до себе додому, й осів у моєму житті. Так сталося. Я навчався в Дубному, й приїхали художній керівник театру Микола Гнатенко з тодішнім головним режисером Романом Вальком і запропонували мені – театру ж завжди потрібна «свіжа кров» – роботу в Дрогобичі. І жодного разу я не пошкодував, і дуже вдячний Миколі Григоровичу за це й за те, що нині разом з колективом братиму участь у відзначенні 80-літнього ювілею нашого театру.

Отак театр разом з Дрогобичем, «пупом землі», увійшов у моє життя.

– А де ти навчався в Дубному?

– В училищі культури. Зараз це Дубненський коледж культури та мистецтв.

– Якого року ти потрапив сюди?

– До Дрогобича я приїхав 2004-го. Це вже – перша моя 16-ка в славному місті.

– І як тебе зустріло місто, як тебе зустрів театр?

– Доволі глобальне запитання, важко навіть відповісти. Скажу лише, що я змінився тут. Адже прийшов цілком іншим. Місто, можна сказати,  зростило мене.

– Скільки тобі тоді було?

– Зараз мені 36. А тоді було лише 20. Я прийшов сюди незайманим, молодим безвусим юнаком. А вже тут набув і вуса й займаність (сміється.- Авт.)…

 – І все ж, що було на самих початках? Як виглядали перші твої дрогобицькі дні?

– Все було в роботі. Театр тоді давав багато можливостей для молоді, коли ми прийшли. Ми були постійно зайняті. І цього хотілося, ти поринав у виставу, було якесь певне горіння, прагнення творити… Молода душа, вона ж рветься до праці.

– Знаю, вас тоді багато прийшло.

– Так. Групами по п’ять шість чоловік тоді приїхало багато молоді до театру. Потім, щоправда чимало відсіялось. Хтось зрозумів, що «репетиція – любов моя» – це не про нього (усміхається. – Авт.), хтось збагнув, що йому тут не місце…

– Коли вже торкнулися теми роботи, скільки вистав було за весь цей час?

– Їх не полічити, дуже багато було.

– Головні ролі були?

– Переважно – епізодичні, головні останнім часом «поперли».  Як на мене, це непогано, адже чимало чому можна навчитися саме на епізодичних ролях.  Я про них так кажу: «Вийшов, сподобався й пішов».

– Які ролі найбільше запам’ятав, чи, може є такі, що вплинули на твій розвиток як актора?

– Насамперед – це «Тіні забутих предків» в постановці головного режиссера театру  Олександра Короля , роль Іванка в дитинстві. Режисер багато що підказав, власне не просто вчив, а підказав чимало вельми важливого. Взагалі спілкування  під час роботи над цим твором дало дуже багато.

Також багато чого мене навчив Адам Миколайович Цибульський. Він спочатку взяв мене в казки. І ось там у казках він розповів мені про безліч цікавих нюансів, які розкріпощають та  вже дозволяють без скутости, вільно,  працювати й у дорослих виставах.

– Про що саме йдеться?

– Був такий випадок, коли пан Адам мене запитав: «Юрку, навіщо ти це зробив зараз?». Мовляв, я зробив певний рух, але навіщо? Відповідаю: «Я не знаю». «О, якщо не знаєш, – не роби – зауважив режиссер. – А якщо вже робиш, мусиш знати, для чого ти це зробив. Це обов’язково. Просто так нічого не буває».

І оця порада досі допомагає мені в будь-якій роботі.

– З якими режисерами за всі ці роки працював?

– Мені пощастило працювати у виставах різних постановників, що теж є доброю наукою. Це – нині вже покійний світлої пам’яти Микола Кравченко з Миколаївського театру, що ставив у нас «Лісову пісню», це Олег Мосійчук, дуже потужний режиссер з Тернополя. Також працював я з уже згаданим Романом Вальком, з Володимиром Грицаком, який був у нашому театрі режиссером у 2002-2007 роках. Найбільше ж, звісно зіграв у виставах Олександра Короля, який в Дрогобичі від 2005 року.

– Які ролі були останнім часом?

– Закарбувалася в пам’яті робота у  виставі Олександра Короля за Панасом Мирним «Хіба ревуть воли як ясна повні». Роль Чіпки Варениченка абсолютно змінила розуміння себе в певних моментах. Я себе сприймав і вважав хіба комедійним актором, а от саме ця роль дозволила багато що в самому собі «накопати».

– А чим є чи став для тебе театр? Чому саме цей фах обрав?

– Весь жарт життєвий полягає  втому, що це, можна сказати фарт. Я навчався спокійно, брав участь у КВК, у шкільних концертах, танцював, словом творчо розвивався, не обходилися без мене й різноманітні творчі конкурси. Потім вступив на акторський в Дубному, адже збагнув, що творчість – це моє. Театр сам прийшов. Це так само, як з Дрогобичем. Про що говорив я на початку розмови. Він прийшов і мовив: «Я буду тут жить». І досі він так живе. Й уже без театру я себе не уявляю.

– В Дубному ти вчився, а сам звідки?

– Теж з Рівненщини, селища міського типу Млинів, «центру цивілізацї», це за 24 кілометри від Дубна.

– Хто батьки?

– Мама – з Рівненського Полісся, тато – з центральної Рівненщини, яку вже Поліссям не вважають,як про це розповідав мій дідо.

– Чим займаються?

– Батько – будівельник, мама – вихователька в дитячому садочку.

– Знаю, що ти в Дрогобичі й родину створив.

– Я кажу, що театр таки увірвався в моє життя. Адже я спочатку створив родину, а вже потім прийшов у театр. Ми з дружиною «перестаралися» й зробили Андрія (усміхається- Авт.), а вже потім прийшов театр і сказав: «Хочеш у нас працювать?».

– То Андрій народився ще на Рівненшині?

– Ні, народився він уже тут, у Дрогобичі.

– Дружина теж з тобою вчилася?

– Так. Ксенія так само з Рівненщині з міста Володимирець.

– І теж виходить на кін?

– І не просто виходить, останнім часом працює дуже потужно, має чимало ролей.

– Чи були зайняті разом у виставах?

– І не раз. Але не вдавалося разом потрапляти на антигероїв, щоб могли посваритися. Я давно мрію, щоби побачити як вона свариться зі мною на сцені. В житті ж бо  знаю, як вона це робить (сміється. – Авт.). А так багато чого разом зіграли. Скажімо, у виставі за турецьким драматургом Тунджером Джюдженоглу виконали ролі чоловіка та дружини.

– Тобто ви й вдома, й на роботі разом. Чи не виникає у зв’язку з цим проблем?

– Ніби ні. Коли хтось говорить, що не можна з дружиною працювати на одній роботі, мовляв, це «дістає», він не має рації.

– У вас уже двоє дітей, чи не виводите на кін?

– Старший  уже має досвід виходу на сцену.

–  Скільки йому ?

– В грудні буде 16.

– І ти вже його поволі залучаєш до акторства?

– Він коли був маленький брав участь у виставі «Вовчиха». Там треба було грати роль маленького хлопчика. Цю роль виконувала до того Мар’янка Цимбал, теж донька акторів. Потім вона виросла, й Андрійко мій «жарив» виставу.

– І що, після школи піде батьківськими стежками?

– Не знаю. Як випаде. Я йому сказав «Вибирай сам». Але про всі перипетії акторського фаху, про те, що вона надто важка, як фізично, так і морально, я його попередив. Мовляв. Підеш в актори, – буде нелегко.

– В чому ж важкість професії, як на тебе?

– Насамперед в тому, що немає чітко визначеної формули акторської гри. Ось, наприклад, коли працює, приміром зварювальник, у нього є формула зварювання. Коли до нього хтось приходить і каже: «Ти погано зварив мені цю конструкцію», той дістає папірчик, де написано, як зварювати таку конструкцію: «Де я не так зробив? Покажи мені».

В актора ж навпаки: в нього все за рахунок харизми відбувається. Й будь хто може підійти до актора й сказати:  «Ти погано зіграв». І в актора не буде папірця, який він покаже глядачеві та скаже: «Ось так треба грати». Це майже як фата морґана, воно є і водночас його немає. От у цьому складність акторства. – І все ж, чим для тебе особисто є театр?

– Театр –це мій вчитель, кат, любов. Це значна частина мого життя. Невіддільна. Якщо зараз забрати його, я – не раз ставив собі це питання – не знаю, що тоді робив би.

– Які ролі тобі найближчі? Про амплуа не запитую, бо ти актор різноплановий.

– Роль Півня в «Простій історії», про «Хіба ревуть..» я вже згадував, роль Датана в «Мойсеї», дуже хороша роль маленького хлопчика в «Леді Макбет», вже згадана роль Іванка в «Тінях забутих предків». Ну і казочки, яких чимало в моєму доробку.

– Що дають тобі ролі в казочках?

– В казочках ролі мають широкі рамки образу, в них можна собі дозволити те, чого не дозволиш собі в дорослих виставах: казковий персонаж дозволяє актору  звільнитися від певної скутости, він дає свободу. Й цю свободу треба «взяти собі в кишеню» й перенести в іншу роль. І відтак ти вже працюєш з цим в іншій виставі, над образом іншого персонажа… А ще – дитячі очі, коли тобі все вдається… Вони випромінюють дивовижну енергію. Не можна переграти дві речі: двері, що відчиняються, і дітей…

– Про які ролі мрієш?

– Що б зіграв? Ромео, мабуть, зіграв би, спробував би принаймні. Взагалі б хотілося ролей з класики. А ще? Якогось антипода би зіграв. Всередині кожної людини є трохи лайна, й коли ти граєш негативного персонажа, ти пропускаєш усе через себе, і виявляється, що є такі всілякі штуки й у тебе всередині… Тому, наприклад, хотів би зіграти роль Генриха в «Драконі». Хитрого, підступного змія. Можливо, й вдасться, якщо Олександр Король відновить цю виставу.

– А що в планах?

– Постаріти в Дрогобичі. Не ставлю за мету змінювати ні місто, ні місце роботи. Хочу бути тут.

– А чим так тебе «взяв» Дрогобич?

– Це – галицький Лондон. Тому так кажу: Млинів, де я народився, це – центр цивілізації, а Дрогобич – пуп землі. Він своїми туманами, своїми дощами мені дуже подобається. Є чудові місця, де можна прогулятися. В мене вдома, в Млинові, теж є цікаві місця. Але там треба далеко йти. А в Дрогобичі все якось компактно розташоване. Все тримається купи. А якщо ти ще й ровер маєш, ти маєш весь Дрогобич.

– В кіно не пробував себе?

– Пробував. У «дрогобицькій Голгофі», наприклад, знявся в епізоді. Але камера це дещо інша робота. Камера не любить награвань. Якщо в театрі треба  тримати «педаль газу» і трішечки перегравати, щоб донести до глядача певну енергетику, то камера навпаки все це бачить…

Хоча й це було б цікаво. Та, на жаль, наразі мій досвід у кіно невеликий.

– А хотів би на великий екран?

– Не знаю. Я не їжджу на кастинги, бо, можливо, моя лінива дупа не дозволяє мені цього робити. Та й не працюю я над цим. Мене влаштовує театр, мене влаштовує те, що я з родиною і ніде не їду.

– А як щодо антрепризи? Ніхто не запрошував у вистави в інших театрах?

– Такого досвіду не маю. Це дуже цікаво. Але я не практикую саморекламу, тому ніхто й не кличе. Як на мене, подання власної кандидатури це нормально, та я сам так вихований, що не вмію того робити. Як у Подервя’нського: «Макаренко вчив: «Просьба зай…є людську гідність. Якщо хочеш щось мать – то терпи, може дадуть. А не дадуть – так і не треба..».

– Ти щойно процитував Подерв’янського. Чи не спадало на думку винести на кін щось з його творів?

– Свого часу з нашим актором Борисом Великим, який сьогодні працює Чернігові, була думка поставити «Пригоди хтивих павіанів Борі і Жори». Ми навіть розподілили ролі. Борис мав бути Кирилом Моісеєвичем, Андрій Припін, він зараз у Києві, мав бути Миколою Петровичем, я мав бути або Борею або Жорою. Ми й птеродактиля Грішу знайшли… Але надто тяжко достукатися до людей, щоб вони не сприймали творчість Подерв’янського як щось вульгарне й «матюкливе».

Насправді там не тільки багато приховано між рядками, але дійсно є глибокий сенс. Обсценна ж лексика тут, як на мене, власне є способом передачі енергетики тексту й діалогів зокрема.

Не раз говорили  про можливість постановки Подерв’янського на малій сцені також із Іваном Герасимчуком. Та, можливо, освічений і вихований дрогобицький глядач не в стані сприйняти таку контроверсійну драматургію з обсценною лексикою.

– Щиро дякую за розмову. Бажаю нових успішних ролей.

Леонід Ґольберґ