Оксана Луцишина: я сховаю тебе щоб ніхто не побачив…
2021-07-04 21:06:51
Вона в усьому, в творчости теж, – щира. правдива, справжня. Вірші поетки надихають, очищають, підносять над буденністю, спонукають до роздумів. І – дарують неабияке задоволення відчитання. Сьогодні в нас чергова зустріч з незрівнянною Оксаною Луцишиною. Ми дякуємо нашому постійному другові та авторці за цю яскраву добірку.
***
снилося ніби я молода вродлива
американка або німкеня
ну із тих у котрих є діти
церква і кухня
у затишних і світлих котеджах у яких пізніше
з‘явиться полтергейст і спитає –
ну як ти? нормально тобі тут жилося
без мене?
жінка повинна любити громаду
повинна любити дітей і любити
світле, все світле, ну я не знаю
яку-небудь яблучну шарлотку присипану
цукровою пудрою, любити
блиск ялинкових прикрас
я заплющую очі і десь на повіках бачу кіно –
ідуть елевсінські містеріі
не для того щоби примирити живих зі смертю
а щоби примирити іх із безсмертям
і от воно дихає дихає
на незрозумілій мені мові
на незрозумілій мені темряві –
ніхто не знайде тебе
поки ти не загублена
***
ну добре а якщо за найгіршим сценарієм у дусі дейла карнегі: ти всіх втратила
всіх кого любила і кого могла би любити
і у якості втіхи тобі залишилися тільки карл маркс
і берні сандерз
і якісь жінки, там же мали бути якісь
жінки; але ти не пам‘ятаєш жінок
бо тебе не вчили іх пам‘ятати
дейл карнегі сидить у кав‘ярні із назвою оксфорд
п‘є свій колоніальний чай і думає – ну нарешті
я врятував цивілізацію
не мені з ним сперечатися: я нікого
не врятувала
я ніколи не могла дивитися на
помирання лагідних
а тепер я знаю що найбільший дар Господу –
це твоі невдачі
ти приносиш Йому цей урожай і складаєш біля престолу
складаєш і складаєш а він
ніяк не закінчується
але зате Господь тепер все про тебе Знає
все, все, до останку, як і треба для любові
для втрати
***
коли влітку ми жили у баби
з дідом, я читала страшні книжки про повстання
гладіаторів, про різновиди
мечів і щитів
про крики, сльози і кров
на аренах древнього Риму
чоловіки з мечами і перетрудженими мускулами
(давайте не плутати Ахілла із Бредом Піттом,
Бредом нашим насущним)
не такі вже і гарні чоловіки
не такі вже і вишукані
не такі вже й закохані у своіх патриціанок
чоловіки, на яких я і досі схожа
бажанням героічноі смерті:
для удоволення цезаря
що то був за час
коли крізь Самбір просвічувало античне
коли навіть листя шепотіло ламаною латиною –
прощавай, не забудь мене,
tempora si fuerint
nubila, solus eris
(обніми мене, поки смерть
не обійняла,
обніми мене бодай листям
solus eris, sola
прощавай, не забудь, благаю)
***
ось так чується місто під облогою –
середина його найсерединнішої площі
болить мов обпечена
ніби цілими днями хтось хлюпає і хлюпає окропом або смолою
бо ворожі війська надто далеко а окріп надто близько
і не можна залишати його на завтра
ось так виють його собаки і скаженіють у стійлах його коні
ось так відчувають повний місяць і не можуть вирватися до нього
ось так виють усі хором – що там святий Августин казав про дихання?
ось так його стіни здригаються наче хвилі
наче хвилі в океані із дна якого вибухає вулкан
і як хвилі ці стіни відступають і наступають
як хвилі, як вороги, даруючи гнів і надію
як довго це місто ще простоїть? місяць каже –
ну, а якщо вічність? якщо не стане краще, якщо все триватиме і триватиме – опіки, хвилі, що там
іще буває у містах під облогою? витримаєш?
і ти видихаєш і кажеш, твердо дивлячись йому в єдине око:
витримаю
***
коли ти увечері набрякаєш страхом, і
ще чимсь чого навіть описувати не хочеться
ніби в грудях у тебе хтось напинає і напинає парасольку
без тканини на залізних лапах
ти кажеш собі знову і знову
(і знову) – це просто спека
це просто спека пустелі або субтропіка
яка не минає надвечір
але ці слова не заспокоюють, і тоді ти шукаєш
інших – он чуєш Іван Павло ІІ
каже тобі – не бійся
не бійся Вторує йому Господь
(дієслово з великоі букви)
та навіть твій вентилятор каже те саме
навіть всратий вентилятор знає що не можна боятися
і тільки коли вибиває електрику
погасають усі екрани і настає справжня темрява
ти опиняєшся із пустелею віч-на-віч
і вона каже:
та бійся собі скільки завгодно
можеш навіть порюмсати
я сховаю тебе щоб ніхто не побачив
***
відпочивай
чуєш – це штиль в океані
це глибина води під тобою
під твоїм змученим тілом
іншого часу не буде
не буде іншого спокою
тільки цей, посеред самоі смерті
що притихла і ніжно підтримує твоі плечі
(ну от шепоче ти не сама
хтось тебе все-таки бачить –
наприклад, я)
де земля, невідомо
а може і немає ніякої землі
і ніколи не було
може і не варто до неї спішити
поки не навчишся перетікати із секунди в секунду
посеред моря посеред штилю
посеред болю і страху
посеред ніжності
Оксана ЛУЦ??Ш??НА – для “Майдану”
джерело: власне