– Отже, ви вже 45 років у цьому театрі?
– В – цьому театрі так, а взагалі на сцені я вже півстоліття.
– А як так сталося, що після училища в Теребовлі, роботи в театрі в Тернополі, після роботи в столичному Києві ви опинилися в Дрогобичі?
– Після Теребовлі три роки працювали з чоловіком в Тернополі, а потім приїхав до Тернополя директор музично-драматичного театру з Києва й подивився виставу, в якій ми були в головних ролях.
І сказав: «Я би цю пару взяв». А ми тоді молоді були, квартири не мали, тож узяли валізи в руки та й поїхали.
– І що ж не склалося в Києві чи інші причини спонукали знову переселятися?
– Не те, щоб не склалося, та батьки ставали старшими, хворіли, й вирішили шукати роботу ближче додому. Так опинилися в Дрогобичі, так полюбили місто й так тут осіли. Й тепер розумію: і театр наш, і Дрогобич виявилися нашою долею.
– Надю, а чому свого часу саме театр обрали, чому пішли вчитись до Теребовлянського училища культури?
– Мабуть, інакше й не могло бути: я з трьох рочків виходила на театральний кін. Я ж народилася в акторській сім’ї. Батько й мама в театрі працювали. Були свого часу переїзні театри – Когутяка, Карабіневича, от в них вони й працювали. Щоправда, згодом вони осіли у Дарахові на Тернопільщині, де тато народився, діти народилися – моя старша сестра і я.
Але я справді від трьох років на сцені. Будинок культури в нас був великий в селі. Мама тоді була директоркою, тато художнім керівником. І часто приїздили до нас актори з виставами з Тернополя. Й коли вони трохи запізнювалося: всяко траплялося , – мама вдягала на мене великий капелюх солом’яний, і я виходила на сцену. Люди ж чекали, шуміли, навіть, пам’ятаю, тоді ще курили в клубах. От я виходила та всіх заспокоювала. Ще навіть добре «р» не вимовляла. Говорила: «Пльосу не суміти» (сміється – Авт.). Отак потім пішло-поїхало. У школі весь час драматичні гуртки, у школі – староста хору… я вже не думала про якусь іншу спеціальність, існував для мене лише театр.
– Після училища не думали, не хотілося піти в Інститут імені Карпенка-Карого чи ще кудись?
– Думала. Але з’явилася інша проблема. Я дитинки хотіла. Я лікувалась. Тому вже так і склалося життя.
– В театрі – 45 літ. А з Адамом скільки років разом?
– Вже 51-й. Ми так довго вже разом і вжитті, й на кону.
– Ви в училищі познайомилися?
– Ні, він був в армії, а я вже навчалася на другому курсі. Він з театру до війська пішов. Він на три роки старший, але теж навчався там, у Теребовлі. Одногу разу приїхав у відпустку. Прийшов, а в нас урок. Відчиняє двері, а я йому дещо грубо кажу: «Солдате, зачини двері з іншого боку!». У відповідь почула: «Хамка!» (сміється. – Авт.). Так і познайомились. Потім подумала, а де ж я його бачила. І згадала, що у фоє театру в Тернополі портрет його висить. А вже згодом дізналася, що Цибульський – наш випускник. Служить в армії, прийшов у відпустку. Потім побачення. Потім його з війська через хворобу ніг комісували: служив у будбаті, рили траншеї у зимній воді…
Й він пришов на роботу, щойно закінчила навчання. І все, все дуже просто.
– Наскільки важко чи навпаки легко, коли обоє в одному театрі та ще й часто разом на сцену виходите?
– Знаєте, в усіх складається по-різному. Але нам дуже легко. Ми вже разом вже понад 50 років, і він мені не просто друг, а навіть замінив подружку. Як десь щось не так, як десь заплачу, й у горі й радощах – завше поруч Адам.
– На кін часто разом виходите?
– Дуже часто. Особливо багато спільних вистав було в молодості. А тепер як часто: баба й дід, чоловік і жінка. Тоді ж було: хлопець, дівчина. І справді зовсім нам це не важко. Думаю, що йому так само.
– Чи обговорюєте разом ролі вистави, чи часто сперечаєтесь?
– Обговорюємо. Й, звісно, бувають і суперечки. Це ж робота.
– Що найбільше за ці роки в Дрогобичі запам’яталося?
– Було дуже багато всього – й вистав багато. Й з багатьма режисерами довелося працювати. Скажімо, тривалий час був у нас режисером Василь Шминець. Дуже прихильно й гарно поставився до нас директор театру Йосип Мудрий. Цікаво було працювати з Ярославом Маланчуком, який потім був режисером у Рівному.
А вистав скільки було? Уявляєте, понад сто ролей!
Та найголовніше те, що саме в Дрогобичі я народила донечку.
– Чим зараз займається доня?
– Вона закінчила два інститути. Спершу – факультет іноземних мов у Дрогобичі, відтак навчалася у Львові. Зараз мешкає з родиною в Тернополі. Подарувала нам з Адамом двох онучок. Одна вже в сьомому класі, друга – третьокласниця.
– Де працює?
– Не за фахом. Мала би бути педагогом, однак подумала, що з двома дітьми ц не просто. Бо ж довго з ними сиділа. А от зять наш. Чудова людина, – педагог, математик, викладає в університеті в Тернополі.
– Чи часто їздите до дітей?
– Часто. То ми їх навідуємо, то вони приїздять до Дрогобича. Зараз, як розумієте, все не так з цією короною.
– Скажіть мені, Надія Цибульська нині, вона хто більше – таки тернополянка чи дрогобичанка?
– Я більше в Дрогобичі прожила, але все одно в Тернополі – вся родина моя. Там могилка моїх батьків. Від цього, від малої вітцівщини нікуди не втечеш.
Але, звісно, й Дрогобич близький і рідний. Стільки всього тут пережито. Були й болячки, й радощі, й сльози…
– Все ж повернімося до театру. Як вистави найбільше закарбувалися в пам’яті?
– Це моя «Вовчиха», це моя Кайдашиха в «Кайдашевій сім’ї», це – Лимериха. Перелічити це море ролей неможливо. Понад сто ролей. Але найбільш улюблені та близькі я вам назвала.
– Що вважаєте найважливішим в акторській професії?
– Мабуть, не лише в акторстві найголовніше – любити справу, якою займаєшся. Інакше нічого не досягнеш. А вже в акторському фаху без цього просто неможливо. Ну як можна через силу виходити на кін? Нісенітниця.
– І все ж, що саме для вас є основним у театрі?
– Те, що живемо ми заради цієї роботи. Я вже навіть уявити не годна, де б іще могла працювати. Знаєте, часто люди нарікають: «ой, усе погано, професія мені не пішла…». Так, звісно, що буває. Однак, щоб було все гарно й тішило тебе, треба жити щасливо й гарно. До хати тобі ніхто нічого не принесе й само не прийде.
– Робота забирає багато часу, однак є ще побут, кухня, інші обов’язки. Особливо в жінки. Як вам вдається давати з цим раду та поєднювати ці дві частини життя – творче та побутове?
– Якось вдається. Скажімо. Донька, ще з малих років нам допомагала. Ми поверталися з гастролей, а вона вже зготувала їстоньки. Так ми навчили її. А мій Адамчик! Ви не повірите: він уміє робити все. Навіть наліпити вареники. Хоча я встигаю все. Якщо ж таки не встигаю, він завше допоможе.
В мене проблем побутових, на щастя, немає.
Я завжди, зараз щоправда, менше, в’язала, вишивала, писала – для себе – вірші. Тож, якщо хотіти, прагнути чогось, то можна встигати все – й на сцені, і вдома, й у житті.
– А знаєте, з якої ролі я починала в Дрогобичі? З головної у виставі «Грушенька». Ставив Василь Шминець. Це було щось неймовірне, це був мій початок тут. А далі вже пішло й пішло…
– Як плануєте відзначати ювілей?
– Якщо Господь допоможе, якщо все буде добре й усі будемо здорові й знову не зачинять театр, відсвяткуємо гарно, з колективом, адже ми ніщо без нього. Приїде й донька з зятем та сватами. Тож сподіваюся на краще.
– А що сказали б на завершення нашої розмови?
– Попри свій вік. Я вважаю себе набагато молодшою і бажаю, щоб так усі себе відчували й були оптимістами й вірили, що все буде добре. Інакше що? Не дай Бог скласти ручки й зачинитися в хаті.
Тому всім бажаю терпіння, витривалости, оптимізму й нехай нам усім Господь допомагає.
P. S. Розмовляли ми тоді, коли ще не було відомо, які карантинні обмеження будуть запроваджені. Тепер уже знаємо: театр на карантині, тож бенефіс улюблениці дрогобицького глядача перенесено. Про нову дату події повідомимо згодом.
Леонід Ґольберґ
Довідка:
Надія Цибульська – заслужена артистка України, актриса Львівського академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича (Дрогобич).
Уродженка села Дарахів Теребовлянського району на Тернопільщині.
Закінчила Теребовлянське культосвітнє училище.
1971-1974 роки – актриса Тернопільського обласного муздрамтеатру.
1974-1974 – праця в столичном муздрамтеатрі імені Саксаганського.
Від 1976 року – актриса театру в Дрогобичі.
———————
Від редакції.
Ми щиро вітаємо з гарною ювілейною датою заслужену артистку Надію Цибульську й зичимо якнайміцнішого здоров’я, гараздів, добра, втіхи від дітей та внуків, радости творчости, втілення всього задуманого. Многая літа вам, шановна мисткине українського кону.
Літа цвіли не просто цвітом,
А проростали у труді,
Дорослими вже стали діти,
А Ви душею молоді.
Пливуть літа, мов тихі води,
І вже минає …ть,
І може дещо вам їх шкода шкода,
Та не вернути їх назад.
Хай щастя панує у Вашому домі
І радість у ньому живе,
Здоров’я міцного і щирої долі
Хай Бог посилає і Вас береже.
за матеріалами:
Майдан, Дрогобицька інтернет-газета