«Разом зайшли — разом вийдемо». Понад три місяці гвардієць тримав оборону і вивів поранених

«Разом зайшли — разом вийдемо». Понад три місяці гвардієць тримав оборону і вивів поранених побратимів

Постійні ворожі обстріли, нестача води та їжі, поранення побратимів. За 114 днів оборони своєї позиції нацгвардієць 2 Галицької бригади Микола Колосовський пережив і побачив чимало. І це не сюжет військового фільму, а реальність, яку чоловік пережив разом зі своїми побратимами на Донеччині.

Микола служить не перший рік. Він брав участь в Антитерористичній операції, а після повномасштабного вторгнення росіян, знову взявся за зброю, щоб боронити Батьківщину. За цей час пройшов багато відряджень на фронт. Але найважча розпочалась восени минулого року.

Разом із побратимами вони зайняли позицію поблизу териконів на Покровському напрямку. Маленький бліндаж став для них домом на довгі місяці. У перші тижні нацгвардійці взяли в полон двох росіян. Позиція Миколи була одна з крайніх. Вони першими зустрічали ворожі групи і поодиноких штурмовиків, які намагалися просочитися вглиб підконтрольної Силам оборони території. У проміжках між боями хлопці обслуговували зброю, обстежували територію і поповнювали БК трофейними набоями.

Умови були надзвичайно важкими. Воду доводилося добувати, ризикуючи життям. Продукти доставляли дронами, але нечасто. Бували періоди, коли окупанти активно збивали такі літальні апарати, і бійці виживали завдяки знайденим консервам та залишеним речам на покинутих позиціях.

«Найгірше було без води. По туману бігали до калюжі біля терикону і набирали її. Так і жили. В одному з покинутих бліндажів ми знайшли півсотні банок консервованої квасолі. От нею харчувались. Зараз на квасолю важко дивитися», – згадує нацгвардієць. Попри всі труднощі, між бійцями панувала атмосфера справжнього братерства. Весь цей час за нього молились його рідні та близькі люди. А сил надало аудіоповідомлення від дружини, яке по радіостанції передали йому побратими. У чоловіка народилась дитина.

Але коротка радість швидко змінилась буденністю війни. 2 січня позицію нацгвардійців атакувала ворожа штурмова група. Противник підійшов майже впритул. Зав’язався запеклий бій. Троє гвардійців понад дві години стримували ворога. Під час бою важке наскрізне поранення отримав Тарас на псевдо Бандера, ще один – Віктор на псевдо Старий, був поранений у голову. Микола по черзі відбивав атаки та надавав медичну допомогу товаришам. В один із моментів ворог кинув гранату просто під ноги захиснику.

«Я не знаю, як зорієнтувався. Відштовхнув її і стрибнув глибше у бліндаж. Вона вибухнула за секунду і зачепила одного з росіян», – розповідає військовослужбовець. Той штурм вдалося відбити. Проте стало зрозуміло: залишатися на позиції більше не можна – ворог, хоч і з пораненнями відійшов. Залишалося дуже мало часу до того, щоб росіяни стерли позицію нацгвардійців артилерією.

Після відбиття штурму Микола і Віктор евакуювали Тараса. Хоч час грав проти нацгвардійців, в пріоритеті була одна мета – провести евакуацію побратима.

«Ми разом зайшли – разом і вийдемо» сухо промовив Микола пораненому товаришу. На дворі була важка степова зима. Гвардійці виготовили саморобні ноші і понесли пораненого. Попереду були кілометри небезпечного шляху через посадки, поля, заміновану місцевість. Ще й небезпека удару дронів була надзвичайна.

Пораненого несли на руках, тягнули на ношах, перевозили на імпровізованих санчатах. Щоб ампули з ліками для Тараса не замерзли на морозі, Микола зігрівав власним тілом під одягом. Декілька разів група потрапляла під мінометні обстріли. Під час одного з виходів бійців виявив ворожий дрон і передав координати. Тоді осколкові поранення отримав вже сам Микола та ще один побратим. Проте нацгвардійці рух не припинили.

Лише наприкінці січня групі вдалося дістатися до своїх. В одному з сіл гвардійці зустріли бійців іншого спецпідрозділу, а згодом на допомогу підійшли побратими-десантники, які вивезли виснажених воїнів до стабілізаційного пункту.

«Найбільшою нагородою для мене стала тоді зустріч побратима з його мамою. Вона дуже зраділа, що її сина врятували, і він вижив», – згадує нацгвардієць.

Під час усіх випробувань Миколу підтримували молитва, спогади про родину та братерська підтримка. На бронежилеті він носив вервицю, яку подарував товариш. Сьогодні непереможний гвардієць продовжує службу і виховує трьох дітей. Історія Миколи Колосовського – це приклад мужності, справжньої сили, відповідальності  і любові до своїх рідних людей і до Батьківщини. Це історія не тільки про військове братерство, що перевіряється чоловічими вчинками, а й про ціну, яку українські захисники щодня платять за майбутнє України і всього народу.

група інформації і комунікації

2 Галицької бригади

м-й с-нт Андрій Конько