“Як я ненавиджу Росію..”

“Як я ненавиджу Росію..”

2023-01-26 08:41:09

“Як я ненавиджу Росію..”

Дев’ятий рік триває війна й 11 місяців – повномасштабне вторгнення московських військ на терени України. Й весь цей час з нами – наші поети, які щодня промовляють до нас й несуть своїми рядками надію та розраду.
А ми, як своєрідний ретранслятор, доносимо це, вкрай потрібне СЛОВО, до наших спраглих правди читачів.
Тож нині – чергова глава нашої поетичної воєнної антології.

 

**

Бреде снігом вертепна хода.

В кожному домі своя біда.

В кожній оселі свої світлА.

Смерть має форму крила.

Так багато чудес і лих.

Смерті незатишно серед живих.

Смерть не звикла, що вона чужа.

Смерть знає, що є межа.

А тут просторо від голосів.

І місяць висить, як зАвжди висів.

І вертеп бреде, як брів завждИ.

І тепло в повітрі від цієї ходи.

І смерть думає, що з цих веремій

їй не вибратися самій,

що потрібно брести за цим теплом

за руку з кимось, довго, обом.

Щоби творилася коляда,

щоби не так палила біда,

щоби грівся співом кожен спудей.

Але шкода дітей, так шкода дітей.

Шкода, що їх торкнулася ця

історія, без початку й кінця,

історія чудес і лих,

шкода, що полюють саме на них.

Бреде смерть. Зимова пора.

Лівий низький берег Дніпра.

Золотий перетин нічної ріки.

Все як зАвжди. Все навпаки.

Сергій ЖАДАН

 

***
Поміж мертвими і живими більше немає меж
Йоль триває й триває
Біжи – вмирай, лежи – стеж
Межі влучання більше немає
Вийди, вийди, дівчино,
Вийди з рушницею
Вийди, моя киця-криця
Випали виродків, ти ж умієш
Як запалиш, туди й посієш
Мертві нині – до ліктя, до плеча, до спини
Тож уже майже байдуже, що загину
Не піднесусь, не розрізню землі – упізнаю завжди побратимів
Стерли межу між світами ми
“Червона калина” поміж світами лине

Світлана ПОВАЛЯЄВА

 

***

Вечір п’ятниці. Більше нема про що говорити.

Виповзає змія мовчанки срібноголова.

Ти пригрієш її, хай на грудях тобі іскрить,

розпираючи тілом тендітні пустоти мови.

Втікачі не спішать надбати собі речей,

що дрібніша і легша ноша, то швидші кроки.

Не зізнатись, як сказане всує тебе пече

ледь помітно розквітлими зморшками коло рота.

Обійми мене. Тисячі речень повзуть на світло —

і зриваються вниз, розлітаючись, наче стріли.

Я вдаватиму, ніби не помічаю змії,

що залізними кільцями шию твою обвила.

(“Бог свободи”, 2021)

Юлія МУСАКОВСЬКА

***

сонце застібає блискавку ока

наповнює небо літерами письма

яке не вміщається в роті

і плюється повітрям як пелюстками троянд

отруєних добрими намірами садівника

сонце якщо ти бачиш нас

на тарелі великого переляку

подаруй нам обручку причетності

— постукай у спини нам ніби по дереву

розпеченим яблуком три рази

спочатку коротко

ніби виделкою об жертовник

потім довго

ніби витягаєш волосся

з розвареної картоплі думок

потім ще довше

ніби жовток пам’яті

розтікається пательнею небуття

поки ти знов не перетворилося на гарбуз

який ми з’їли ще в листопаді

сонце не засинай просто посеред поля

земля не орана жито не сіяне

та й ми ще ся не вродили

у нас під сорочками бігають вовки мовчання

і приносять в зубах кістки наших предків

ніби діти які по складах вчаться читати

великий тлумачний словник історії

і коли ми підпалюємо оповідь як сірник

ліс наших снів співає самими коренями

ми ж руками розводимо як диригенти

у яких замість рук дерева-відлюдники

і шукаємо сад у якому вони заговорять

як кров у серцях вирізаних з паперу

2021

Ія КІВА

 

 

***

будь-кого з нас

візьмуть із цього простору

не з іменами – а

ніби однакових

ніби на ринку куплених

ніби привезених здалеку

гладіаторів у масках

приведуть у пристойний дім

буцім щоби відмити й зігріти

говоріть

ким вам страшніше бути

чоловіком чи жінкою

чи досі існує межа між добром і злом

як танцює смерть яка в неї нині

улюблена музика

на що вистачає мови

як судомить від звуку

авіації над цивільним кварталом

як звикається розрізняти приліт і вихід

як ви знищуєте рукописи й фотографії

закопуєте прапори

прагнучи захистити рідних

як бруднить ваші руки м’які зброя

і що вам сниться

де вміщається попіл і плач

а де спів і сміх

чим пахне у затопленому окопі

звідки не встигли витягти всіх загиблих

чи не простіше було би здатися вберегти

трохи життів у якому відсіку аптечки

лежить ваша гідність невже це правда

що нею ви спиняєте кровотечі

але як пояснити

не розколупавши чумний бубон

не вивільнивши цю вічну бактерію що спричиняє

синусоїдний рух цивілізації

цього мозкового черва

що його волієте не називати вголос

на ім’я

війна

ми ж тепер її речники

наша черга

як пояснити

і ми роздягаємось

і роздягаємось

роздягаємось

і тіла

складаються з інших схололих

замовклих тіл

із панельок у спальниках схожих тепер

на гнилі поламані зуби

з обгорілих дерев скорчених як сірники

з мотків колючого дроту та кольорового скотчу

із блискучої шкіри на куксах солдатських рук

із пошматованих геніталій

з опіків на дитячих личках

із прострелених прапорів і зрешечених саневаків

із книжок на згарищах

з видряпаних на стінах катівень молитов

із прапорів над цвинтарними

кварталами героїв

що простягаються на гектари

і нам кричать припиніть

просто тримайте спинами двері

і припиніть

але ми роздягаємось

і роздягаємось

роздягаємось

до кісток

шкіру знімаємо

знімаємо з себе м’ясо

аve mundus morituri te salutant

не відвертайтесь

ще трохи і буде видно

який має вигляд людська душа

якщо одна непомітно випурхне

пригальмує обпалена інша

не відвертайтесь

такі ми речники

а могли ж і виїхати

зауважують

так

але коли згори

почнуть імена викликати по нашій землі

хтось повинен

відповідати

відгукуватись

і за всіх замовклих

також.

 

 

***

Вирубували Йордань –

та купався лише коваль

з усього містечка, занурювався і форкав,

ніби наслідуючи коней, яких до нього приводили

підбивати підкови.

Потім розходилися, трохи погомонівши.

Жінки ховали долоні в рукáви, чоловіки поправляли

башлики й портупеї, намацували зброю при боці.

Хрест, буряковим квасом политий, червонів і тривожив,

провалювався у сутінки, мов забирав із собою

пам’ять про муки.

Жодній зимній воді

не вдавалося їх облущити до кінця, ніби вилежані цибулини.

Були як діти. Завжди лишався неспокій,

готовність відстрілюватися,

все підпалити й втекти до лісу,

їсти сніг і ним же втирати розбите лице,

розкопуватися з ровів, закиданих ялиновими лапами,

наосліп дибати до тепла поближньої стайні,

кохатися цілу ніч, долаючи смертну втому,

бо хто його зна, що завтра.

Гордань, – повторювали місцеві за панотцем.

Гордань.

Трохи гортань,

а трохи гордість.

Речі, без яких

голосотворення неможливе.

2022

Катерина КАЛИТКО

 

***

Йдуть колони крізь вушко голки,

Гублять пам’ять у кризі літ.

Ти король, бо купався голим.

Чи жебрак?…

Ти такий малий…

Всівся сани і мчиш щодуху

До багатства і сатани…

Люди чудують – їх не слухай,

Що пізнали в житті вони?

Йдуть до раю, живуть у пеклі.

Кажуть люблять, та лиш себе.

У розмовах такі запеклі,

А на ділі…

Одні цабе!

Гріх змивають у ополонці,

Тільки змили – уже грішать.

Починається світ зі слова,

Ну а свято – із мінус п’ять.

19.01.2022

19.01.2023

Василь КУЗАН

 

 

 

***

Не снись, печаль, акацієвим цвітом!

У снах твоїх – весна без теплоти,

Тонкий псалом березового вітру

Настояний на зорях самоти.

Я зачерпну півмісяця в долоні,

Ледь пригублю із вуст його вина.

Моя любов, як море сліз солона,

Але не має золотого дна.

Ці небеса, немов безмежний вулик.

Дивлюсь на зорі, мов бджолиний рій.

А що життя? Лиш мить, що промайнула

І мить, що буде… Тож спинить посмій!

Вогню торкнувшись, як же не згоріти?

Де жар і ніжність – розквіта печаль.

Не снись, любов, акацієвим цвітом

І не цілуй пелюстям мою шаль!

Діана ГАЛЬЧЕНКО

 

***

…не втікачі, не перебіжчики —

хіба втекти від тих боїв

нам, тимчасово переміщеним

у часі й просторі своїм.

В таку місцевість переміщені,

де ані кревних, ні чужих,

але назавше перемішані

у купі мертвих і живих.

Чи є вона — безпечна відстань

від небуття до укриття?

Не втікачі, це тільки відступ

від правил мирного життя

Ірина ІВАНЧЕНКО

 

***

Ми не жебримо в долі преференцій, халяв і дисконтів.

Відпочити на ложі нас не зманить лукавий Прокруст.

Ми спокійно дійдем у засніжену даль горизонтів

І, звичайно, зірвемо, поцілунки з неляканих уст.

Ми прорвемося крізь дифірамби бравурних процесій,

Повз прокляття волхвів у таємні квітучі міста.

Кожен бій відшумить, залишаючи крик в піднебессі,

Кожне слово повернеться краплею крові Христа.

Заповітом часів, що складали в мозаїку гени,

Щоб не свідчити ложно на людськім і на Божім суді,

Потечуть Імена, як молитви за тебе й за мене,

По йорданській гарячій, по дніпровській холодній воді.

Роман ОНИШКЕВИЧ

 

 

***

Де тікати, питаєш? Там, куди нас не звано

не по кармі нірвана. І голова Йоанна

сходить червоно над ситою суєтою

Хлопчик прийшов набрати води святої

А не дали – платити треба за бутлі

Ми для них незгадані й незабуті

Укладаємо в довгі валізи бинти і фляжки

натикаючись на причандалля пляжне

залишене ще з відпусток і перельотів

Тут ополонка відхрещується від плоті

Роздаємо кімнатні квіти, беремося за третю

іноземну, знімаємо сірі потрети

зі стін – і скануємо, – рідне від родового

Доридались до сліз. Дослужились до рядового

І тепер, як побачили, хто ми такі насправді

Як не раді нам ті, хто найбільше раді

Заливали у глотки пальне, задушили жабу

Нам уже не холодно за державу

Обступили трасу дзвінкі ялини, –

вічні плакальниці зими… Знають нас малими

Знають нас не за славою, не за вічним

А за кольором шубок і рукавичок

…Де тікати деревам? Скажи, людино.

невідступно увись за молочним димом

тягнеться сміх синиці і брязкіт волі.

Нам не видали це на вході, не вчили в школі

Миготять пейзажі у повертання

І на полотнах божих стають принтами

19.01.2022

Анна МАЛІГОН

 

Поволі плине знічений Йордан,

Став біг його сьогодні насторожі;

Поволі йде хреститель Іоан,

Непевний і збентежений… “Мій Боже!

Чи маю охрестити я Тебе?

Тобою ж бо охрестяться мільярди!”

“Облиш тепер, нас вірний шлях веде

До всякої урозуміння правди.”

Постали вдвох між вічних берегів,

Рудобородий і чорнобородий,

Й зі світу сонм спокуси та гріхів

Очищувальні вимивають води.

На берег, повз який Йордан тече,

Ступив Ісус – розкрилось небо хутко,

І звідти, до Івана на плече,

Злетів Дух Божий в вигляді голубки.

І глас Отця полинув із небес,

Що розігнав невір’я і томління:

“Се Син Мій любий, Мій сердечний жест,

В якому вам Моє благовоління!”

19.01.23

 

ПРОПАЩИЙ ЯНГОЛ

А коли назавжди змовкло небо,

Та з лопаток щезли шрами в нього,

Янгол став звичайним, як і треба

Для всього банального, людського…

Кожен раз, допоки був на небі,

Гляне вниз – оселяться вагання;

З-за хмаринок визирнуть потреби

В тім, щоб втамувати злі жадання.

Знизу зойки линули, мов дзвони,

Всіх коханців. А йому турбота

День і ніч сонети та канцони

Їм до сьомого складати поту.

Віршував, та все йому свербіла

Думка ця. Аж ось зірвало греблю –

Прокляв він папір, перо, чорнило,

І спустився з хмар на грішну землю.

Ось тоді талант палкий, нестримний,

Відібрала в нього божа сила,

Перестали в серці битись рими,

І відпали за спиною крила.

на фото: малюнок до цього мого вірша

художниці з Житомира Катерини Дацун

 

 

***

Згасає сяйво те чимдалі,

Моя пройдешня вже любов.

Кометою серед печалей

Ти мчиш у простір знову й знов,

Туди, де холод та мовчання

Тьмяніють світло вогняне,

Де розтають усі бажання,

І забуття нас не мине…

Але ще знов мені насниться,

Як погляд серце попелив,

І щічки в тебе, мов суниці,

Палали від інтимних слів.

Злітали ми над пересічним,

На зустріч прагнучи вітрам,

Як все навкіл здавалось вічним,

І світ належав тільки нам.

на фото: малюнок до цього мого вірша

художниці з Житомира Катерини Дацун

 

***

В облозі у зими життя втрачає сенс,

Помер в лікарні друг, повісився знайомий.

Тож спис без вороття залишених адрес

У пам’яті моїй зіщу́лився вагомо.

Все меншає число, з ким молодість пройшла,

І майже з усіма тепер не по дорозі.

Від дружби юних днів лиши́лася зола,

Чигає самота в життєвім епілозі.

Не скасував ніхто ще задумів Творця,

Відпущене прийми без суму та вагання.

Побачивши мерця, вглядайся у мерця,

Можливо, це твоє осібне поховання.

Олег АНТОНЮК

 

***

Как я Россию ненавижу!

Но ненависть — глухое бремя.

Наш прежний мир войною выжжен,

и не спасет родное время.

Россия — прóклятая сука!

Ее должны мы победить!

Но сколько будет длиться мука

войны, которой не забыть?

И сколько будет разрушений,

и сколько горя и смертей,

и сколько новых поколений

родится с ненавистью к ней?

20.01.2023

Інна ЗАХАРОВА

джерело:

джерело: власне






Що ще читають на цю тему



Коментарів немає
Додати коментар


Коментар