2017-09-20 16:09:07
Христино, ви реалізували прекрасний проект, який захопив дрогобичан та гостей міста. Але про те, що хтось планує розмалювати сіру стіну готелю, містянам не було відомо. Тепер багато охочих прямують до стінопису, щоб сфотографуватися на його тлі. Що ж стало поштовхом до такого задуму?
Ця ідея виникла спонтанно. Ми прогулялася містом, сфотографували деякі будівлі з великими стінами, наступного дня намалювали ескіз, а після отримання дозволу в міській раді 17 серпня розпочали роботу. 29 серпня завершили малювати мурал. Спочатку планували закінчити роботу до Дня Незалежності, але, незважаючи на те, що працювали з 08:00 до 22:00, встигнути до цієї знаменної дати все одно було нереально.
А хто це – ми?
Ідея, проект та ескіз були моїми, а допомогли мені рідні сестра Ольга і брат Святослав Соломчаки. Сестра спеціально приїхала мені на допомогу з Косова, де працює викладачем монументального живопису в Інституті прикладного та декоративного мистецтва. Брат займається ковальством. Спочатку ми розраховували на площу 140 м кв., а коли встановили риштовки і поміряли фактичну площу стіни для малюнка, то вона виявилася більшою за 200 м кв. Навіть досі не знаємо, яка насправді висота цієї стіни, і малювали доти, доки могли сягнути за допомогою підйомника.
Ось так утрьох і працювали. Робота проходила дуже гарно і дружньо, ми вже давно стільки часу не проводили разом (усміхається).
І в підсумку?..
Ми це зробили! Можливо, хотілося б краще, бо нижню частину малювали з риштування, а верхню довелося створювати, використовуючи машину з підйомником.
Скільки фарби витратили для виконання всього обсягу роботи і хто був фундатором проекту?
Дуже багато: ми купили 70 л білої силікатної фарби та десятки банок барвників, пензлики тощо – загалом на суму 7000 гривень за власний кошт. Поверхня стіни виявилася такою, що довелося використати дуже багато фарби.
У реалізації цього творчого задуму вам ще хтось допомагав?
Ініціативу проявив підприємець Андрій Янів: частково забезпечив фарбами і машинами, а ще нас підтримали працівники ДСНС. До того ж відгукнулися люди, які допомогли з риштуванням, підтримали морально.
На стінописі зображено жінку й лелек. Чому обрали саме такий образ?
Не хотілося малювати щось складне. Спочатку були два ескізи: на першому – дівчина з вінком на голові та маки на задньому тлі – все у формі велетенського портрета, але на засіданні виконкому міської ради вибрали другий ескіз, який ми й намалювали. Нам пропонували також інший варіант – створити щось на тему, присвячену подіям на Сході країни чи Небесній сотні, але я запропонувала інше: якщо робимо в центрі міста, то хочеться передусім чогось мирного, хорошого, світлого – те, що сприйме кожен. Отож бачимо зображення українки у вишиванці й лелек, на стінописі переважають кольори українського прапора. Чому лелеки? Запам’яталася мені пісня: «Лелеки на школі, лелеки на школі, далеко за обрій пливуть. То тільки у нашому краї чудовім лелеки на школі живуть», от і захотілося їхній образ перенести на стіну.
На вашу думку, робота довершена?
(Усміхається) На мою думку, вона ніколи не буде довершена. Ось так відійшла, глянула збоку і думаю: ще б отам домалювати, а там поміняти, ще хоч день попрацювати…
Як реагували перехожі на вашу роботу?
По-різному. Мені дуже не подобається те, що наші люди постійно на все скаржаться або висловлюють претензії: «Навіщо ви це робите, якщо треба починати з доріг чи чогось іншого»… Мене це дуже дивує: хочеш щось змінити – почни з себе, роби те, що можеш сам: донеси своє сміття до смітника, не лайся, коли спілкуєшся, і ні на кого не жалійся. Впродовж двотижневої роботи до нас підходили перехожі, і від них ми почули різні думки, наприклад: «О, така погана риштовка, хіба влада не могла кращу дати?» А я відповідала: «Це не влада давала». – «А хто тоді це все оплачує?» – чулося наступне запитання. – «Ніхто». – «Ви що, за свої гроші це робите, розуму не маєте? Ви не маєте чим зайнятися?» тощо.
Ну, звичайно ж, усі ці гроші можна було витратити на відпочинок, скажімо, поїхати на море, але мені більше задоволення принесли ці два тижні не на морі, а на риштуванні. Я хотіла все зробити до 1 вересня і зрозуміла: якщо почну просити гроші на фарбу і все необхідне, то це затягнеться надовго. Тоді свою ініціативу за власні гроші й реалізувала. Мені здається, цей мурал – дуже гарна ознака розвитку міста. Коли в місті проводять різні фестивалі, помітно поступові зміни на краще – це ж чудово! Не може само собою все змінитися на краще, якщо жителі міста не будуть цьому сприяти. Тепер склалася така ситуація, що ми самі маємо допомагати місту, щоб воно розвивалося. У результаті – хороший досвід, приємні враження, а буде можливість – розмалюю ще одну стіну.
То це – ваші наступні творчі плани?
(Сміється) Можливо. У нас робота кипіла з таким ентузіазмом, лиш дайте фарбу – і ми розмалюємо стіну!
Чи були якісь труднощі або перешкоди під час роботи?
Було різне: риштовки не вистачало, вона була недостатньо закріплена і хиталася, доймала спека…
Тобто ви ризикували?
Звичайно, ми були застраховані, але деякі моменти таки були ризикованими, наприклад, коли спускаєшся по драбині, то не можеш бути прив’язаним.
Це ваша перша така масштабна робота?
Так. Спочатку я взяла в оренду приміщення в цьому готелі, розмалювала стіну площею близько 8 м кв., і для мене це виявилося чимось неймовірним.
Втомлювалися дуже?
Перші чотири дні приходила додому дуже втомлена, а коли лягала спати, то заснути не давали думки: «ми не встигнемо», «ми не зробимо», «нам не вистачить фарби»…
Звідки черпаєте енергію і натхнення?
Завжди є вибір: або ти погоджуєшся з усіма негативами в житті й опускаєш руки, або намагаєшся відгородитися від цього всього і робити щось таке, щоб щось змінити. Сама людина змінити нічого не зможе, але кожен з нас може своїм прикладом дати іншим поштовх, щоб прожити життя плідно і з користю для суспільства.
Звідки у вас такий нахил до мистецтва? Це передалося від батьків?
Навіть не знаю. Тато помер, коли мені було вісім років. Можливо, батько міг бути художником, якби на нього вчився. Я лише пам’ятаю, як він дуже гарно за кілька секунд малював кота (сміється). Мама вміє добре шити, і цього навчила мене.
Що казала мама про стінопис?
Мама бачила нашу роботу і підтримувала, але досі не знає, хто за все це заплатив.
Чи є такі постаті у світі, якими ви особливо захоплюєтеся?
Людей для наслідування у світі дуже багато. У мене серце розривається за наших хлопців і дівчат, які захищають нас на Донбасі, а також за волонтерів, лікарів, які нині там. Кожен повинен робити те, що може зробити для загального блага.
Маєте якесь хобі?
Я люблю робити татуювання, навіть мрію відкрити тату-салон, але не так для бізнесу, як для власного задоволення. До речі, 6 років я пропрацювала в скульптурній майстерні у Львові – цей вид мистецтва мені дуже подобається. Якщо виникає якась ідея, то можу щось пошити на швейній машинці.
Яким є ваше життєве кредо?
Жити так, щоб мені не було соромно за своє життя і моїм дітям не було соромно за мене, та завжди усвідомлювати те, що все повертається. Ніколи нікому не можна робити чогось поганого. Коли ти робиш тільки добро, думаєш про добре, оточуєш себе хорошими людьми, тоді й жити стає значно краще. Дуже багато залежить від того, що, як і з якими намірами ти все робиш, з ким спілкуєшся, словом, треба себе відгороджувати від усього лихого.
Яким бачите майбутнє України?
Швидких змін не буде, бо це совкове загартування, старі принципи минуть не скоро. Але в нас є всі ресурси, щоб стати дуже гарною провідною країною. Маємо надзвичайно розумну і працьовиту молодь. У нас є інженери, і технологи, і програмісти, які підкорили світ. Але влада має бути зацікавленою розвивати молодь. Чомусь існує така тенденція, мовляв, «що ти тут робиш? Їдь у Німеччину чи Польщу» тощо. У Бельгії мені пропонували високооплачувану роботу реставратора, але я відповіла: «Якщо й поїду за кордон, то тільки відпочивати. Працювати там я не збираюся». Взагалі талановиті художники за кордоном можуть дуже багато заробляти, однак, якщо маєш бажання, то можна й тут нормально працювати і заробляти. Звичайно, спочатку все дається важко, бо потребує багато часу, сил і фінансової підтримки.
Ви працювали у Львові, але повернулися до рідного Дрогобича. Чому?
Що більше місто, то більше в ньому шуму, люди стають якимись агресивними. Я побувала колись у Стамбулі – там люди замкнені навколо особистих проблем, нічим не зацікавлені, крім власної роботи. Або, скажімо, Київ – життя у місті дороге, і люди зосереджені лише на тому, аби максимально заробити, щоб вижити. У Львові красива архітектура, але це місто мене втомлює. Це – місто, у яке можна приїхати, щоб погуляти як турист. Дрогобич спокійніший, тихіший, і вірю, що люди в ньому зміняться.
Але хіба на тлі Львова наш Дрогобич не виглядає депресивним містом?
Можливо, комусь більше подобається Львів, але я була надзвичайно здивована, як ще десь шість років тому ми приїжджали сюди, намагалися знайти в центрі хорошу кав’ярню, але тепер бачу багато чудових закладів з хорошим обслуговуванням, що мене дуже тішить. Я бачу, що місто починає розвиватися в хорошому напрямі. Так, потрібно ще багато часу, щоб воно змінилося так, як нам хочеться, але є багато молоді, яка хоче щось зробити для міста, змінювати його на краще. Дрогобицька молодь побувала за кордоном, побачила, як живуть в європейських країнах, і починає робити перші кроки. Бачу, що щось усе-таки відбувається, місто поступово розвивається. Тому нехай плоди нашої праці принесуть дещицю радості й гарного настрою кожному, хто побачить мурал.
Юрій ФЕДЧАК, для leopolis.news
джерело: власне