Валентина Іванішин: моя мама пережила голодомор. В неі була мрія плюнути Симоненкові в обличчя

ГОЛОД 1932-33 рр.
Старенька борщ варила на плиті. 
Її борщі – то витвори мистецтва. 
Помер рік тому рідний брат Пилип, 
То треба пом’янути, як ведеться. 
Снували вправні руки вздовж стола, 
А пам’ять в серце встромлювала жало. 
…Зима голодна з’їла півсела 
І їх, дітей, на спокій сповивала. 
Як мама вмерла (тихо, уві сні), 
Приїхав дядько Гнат на чорній бричці, 
Та і забрав. А ще за кілька днів 
Попухлий батько марив про пшеницю. 
Він так любив, щоб діло – до ладу… 
Отямився – і голос тишу зринув: 
«Простіть. Не захистивши вас, я йду, 
Та я у цьому, бачить Бог, не винен. 
І я того ніколи не збагну, 
Хто прирікає нас на марну страту: 
Якщо село помножити на нуль, 
Не буде й він заможний і багатий. 
Я помираю з голоду, дарма 
Що змалечку ходити вчивсь за плугом. 
Я не вбивав, не лютував, не крав. 
Я вас любив, я щирим був із другом» 
…Вони з Пилипом ще були малі, 
Налякані, голодні і холодні, 
А вже дивились в хижі очі злі, 
В голодні хижі очі злій безодні. 
О Господи, нестерпна мука ця! 
Та мчиться плівка пам’яті строката – 
І ось вони жахнулись від мерця, 
Коли у нім свого впізнали тата. 
…Їх розлучили. Був дитячий дім… 
Війна, що затулила світ плечима… 
І туга додавалась до біди. 
І біди тисячами вже лічили. 
…Знайшлись вони, як виросли. Тоді 
Вже більш не розлучалися до смерті. 
Він збудував для них маленький дім. 
Й пішло життя у звичній круговерті. 
…Простенька хустка, руки у вузлах, 
На диво юні очі волошкові. 
Вона нікому не робила зла 
Й плела життя із праці і любові. 
…От і сусіди. І парує борщ. 
І правнуки прийшли, бач, не забули. 
– Не плачьте, – кажуть, – плакати чого ж? 
– Та я й не плачу. Це усе цибуля…