2015-09-04 21:12:16
Сьогодні в обідню перерву присів на лавку, що біля Дрогобицької ратуші. Небо розсунуло свої дощові хмари і сонячне проміння залило людську суєту, бездомних собак, непосидючих голубів на майдані Ринок. Наче стариган, сиджу отак на лавці та спостерігаю за всіма навколо. Кожен кудись поспішав, і здавалося, що вересневий вітерець прискорював ходу людей. Дика втома у ногах не давала підвестися, і здавалося, що мені вже далеко за 70. Але, наче кепкуючи з моїх передчасних висновків, на "горизонті" появився мій давній приятель, допитливий краєзнавець Петро Сов'як. "Що, мовляв, то кому вже сімдесятка - мені чи тобі, Юрію", - таке запитання прочитав у його карих очах. Чомусь цей блиск в очах пана Петра нагадав мені давнього друга з творчої кухні Ярослава Ольхового. Він теж був таким невтомним, допитливим, спостережливим краєзнавцем, великим Українцем, що безмежно любив свій рідний край, вів невтомну боротьбу проти тоталітарного режиму, за що й переслідувався окупаційною владою Московії, відсидів у тюрмах, та не зламався...
"Ось, - каже пан Петро, - "Маленький Кобзарик", подивися". На блискучій палітурці маленької кижечки прочитав "Тарас Шевченко. Маленький Кобзарик". "Та нащо воно мені, це ж Кобзар Т. Шевченка в мініатюрі. Хіба я не українець, що не читав Кобзаря?", - почав було я і... за мить мені стало так соромно!..
Свою пенсію Петро Сов'як пожертвував на видання 200 примірників цієї книжечки, яка легко поміщається у кишені - для українських воїнів, які захищають наші східні рубежі від російських окупантів. Даремно ходив з капелюхом в руці до місцевих багатіїв з надією отримати хоч якісь гроші задля такої акції. А що багачі? Ти, мовляв, сам собі таке задумав, от і плати з власної кишені.
Нашим хлопцям мати в руці автомат, харчі та обмундирування недостатньо. Їм дуже потрібна духовна їжа, моральна ідеологічна підтримка. Сподіваюся, що така пожертва пана Петра, сина землі Івана Франка, зігріватиме їхні серця та повсякчас підтримуватиме їх бойовий дух.
джерело: автор
