Довгожителі: внутрішня міць Кароліни Губицької підкоряла серця Твої доньки, Дрогобиче!

Ця жінка не зробила жодного подвигу, нічого такого, щоб мешканці нашого краю її пам’ятали, окрім пліток, які породила її особа. Вона стала першою дрогобичанкою, яка сіла за кермо автомобіля у 1920 році, щоправда, не власного, а чужого – бурмістра і власника Трускавця, та першою, яка досягла століття.

Народилася Кароліна Губицька у Дрогобичі у 1894 р. на вулиці Зварицькій, мешканців якої вважали справжніми правдивими міщанами. Походила зі старовинного дрогобицького роду, який забезпечував дрогобицьку солеварню «Саліни» робітниками. Губицькі були спадковими зваричами, бо мали на своїх городах власні соляні криниці. З них також рекрутивувалася прислуга церкви Чесного Хреста. Представників цього роду бачимо серед жертводавців цього храму із 17 століття. Задовго до Першої світової війни її мати Марія виїхала до Америки, залишивши дітей на чоловіка Михайла. Словом, діти були сиротами при живій матері. Каролінку ніхто не причісував, не пестив, не говорив гарних слів, які так хоче почути донька від матері. Тому й росла вона впертою, усього домагалася сама, мала природний розум, чудову пам’ять, у дівчачих гуртах та навіть хлопчачих завжди верховодила. Навчилася скоро маніпулювати чоловіками. Успішно закінчила жіночу школу імені королеви Ядвіги у Дрогобичі. Під час Першої світової війни активно працювала у допомоговому комітеті воїнам-українцям, січовим стрільцям. За часів ЗУНРу та на початку 20-х років брала активну участь у житті української жіночої громади міста, варила, збирала пожертви, харчувала військовиків та ув’язнених патріотів у польській тюрмі Дрогобича. Один дрогобицький кавалер Кушнір так її характеризував: «Це мед, замішаний із трачинням (тирсою), але до неї липнули бджоли і вибирали якраз мед. Вродою не виділялася, але гонорова постава, манера триматися, якась особлива внутрішня енергія цілковито компенсували усі недоліки. Перебувати чоловікам у її товаристві було легко».

Ця надзвичайна жінка закрутила голову і розбила серце не одному чоловікові. Один польський офіцер через нерозділену любов навіть застрілився. Та жоден чоловік не міг завоювати її серце.

Скоро доля звела Кароліну із найбагатшою людиною прикарпатського краю, власником оздоровниці Трускавця Раймондом (Романом) Ярошем, і вона стала його незамінною секретаркою. У тому огрядному з великим черевом чоловікові знайшла те, що хотіла… Після того захворіла на високосвітську панію. Стала чи не першою модницею у Дрогобичі. У своєму гардеробі мала понад 20 капелюшків. Як справжня графиня, одягала дороге вбрання, коштовності, часто виїжджала за кордон. З якими людьми вона лише не була знайома. Усі поважні відпочивальники Трускавця мали за велику честь зустрітися не тільки з Ярошем, але й поспілкуватися з його секретаркою. Вона вміла підтримувати розмови на різні теми, до того ж, добре знала польську, німецьку, французьку мови. Серед її шанувальниківбули посол США у Польщі, президент Естонії Константин Петс, який навіть у червні 1935 року хотів її нагородити «Червоним Хрестом», від якого вона відмовилася: «Я нічого червоного не потребую!».

Раймонда Яроша, дрогобицького бурмістра, власника прегарної кам’яниці на вул.Панській, згодом Міцкевича, вона завжди всюди супроводжувала. У Дрогобичі, Трускавці подейкували, що це вона його «зліпила», і своїм достатком він завдячує саме їй. Усе це породжувало плітки, одні за одні дивовижніші і смачніші. Також ширилися чутки про інтимні зв’язки між ними. Його коханка була молодшою за нього на понад 20 років. У 1925 році Ярошевій дружині Еммі, старшій від чоловіка на п’ять років, увірвався терпець – вона скочила в криницю і втопилася. Було їй тоді 55 років. Після цього вже ні Ярош, ні Кароліна майже не приховували свою близькість. У 1937 році помер Раймонд Ярош. Вона так і не узаконила стосунків із ним, хоч він наполягав, а могла перебратися в один із його палаців, у тому числі в той, що був на вул.А.Міцкевича у Дрогобичі. Це й врятувало її від вивезення до Сибіру.

Усе своє життя вона пропрацювала у Трускавці. За радянської влади працювала адміністратором у санаторію «Весна», що в місті-курорті. Це перша і єдина жінка в СРСР, яка пропрацювала на державній посаді до 90 років. Її вік виявили випадково під час перевірки документації відділу кадрів санаторію. Після того її було звільнено. А то була б допрацювала до 100 років. Між іншим, якраз до того віку вона думала допрацювати. За радянської влади її визнання навіть домагався перший секретар Дрогобицького обкому партії С.Олексенко, який хотів зблизити свої комуністичні переконання і пролетарське походження із великосвітською панією. Не раз він на автомобілі з букетом квітів навідувався до неї, що було зовсім незвично для зашкарублої та черствої його душі. Вона так і ніколи не вийшла заміж. Кароліна Губицька – перша дрогобичанка, яка прожила сто років і померла в 1994 р. Згідно з її заповітом і за дозволом міської влади Дрогобича, її поховали в маленькому порожньому кам’яному гробівці без напису, спеціально побудованому для неї Ярошем. Сам він похований поряд у домовині з тесаних дощок. Бо так сам собі побажав. Коло нього спочивають його дружина Емма, їхній малолітній син Станіслав, який також випадково втопився в криниці, і коханка Кароліна.

Вона так і не нажила жодних статків. Після неї залишилися лише її капелюшки, які з’їла міль. Вона мало не стала Роксоляною краєвого рівня, допомагаючи чим могла українцям, маючи великий вплив на Яроша, але глобально змінити його переконання так і не змогла. Він до смерті залишився переконаним польським шовіністом, хоч насправді походив із ополячених русинів.

 Петро СОВ’ЯК